УКРАИНА В ОПАСНОСТИ! КРЕМЛЬ ГОТОВИТ В КРЫМУ ЮЖНООСЕТИНСКИЙ СЦЕНАРИЙ!

ПОСЛЕ ОККУПАЦИИ СЕВАСТОПОЛЯ И КРЫМА, КОТОРАЯ УЖЕ "РАТИФИЦИРОВАНА" ОККУПАЦИОННЫМ РЕЖИМОМ ЯНУК-А, ЭТИМ ЖЕ ЛЕТОМ СОСТОИТСЯ ПОЛНАЯ АННЕКСИЯ КРЫМА РЕЖИМОМ ПУТИНА. И ДЕМОРАЛИЗОВАННАЯ УКРАИНА ПЕРЕСТАНЕТ СУЩЕСТВОВАТЬ КАК СУВЕРЕННОЕ ГОСУДАРСТВО!  - пишет The Financial Times......:
http://www.mignews.com.ua/ru/print-articles/23078.html

Україна: вийти з імперії або зникнути?

Сьогодні на порядку денному тільки одне - оце ПИТАННЯ.  Усе інше зараз не варте уваги учнів нашої школи.
Вікторія Подгорна, для УП:
Напередодні голосування за ратифікацію угоди по Чорноморському флоту російський керманич Путін приїхав до Києва. Так би мовити, для контролю за ситуацією, щоб не було ніяких зривів і "ново повернуті" у лоно "російського пана" українські політичні "холопи" не влаштували несподіванок - не зірвали тріумфу російської зовнішньої політики.

Українські "холопи" не підвели - повели себе як справжні служиві Великого брата. Однак, навряд чи ті 236 депутатів парламентської більшості, які підтримали угоду, усвідомили, що насправді відбулося - за що саме вони проголосували.

Навряд чи вони відчули, що їх використали як останніх "запроданців" в російській грі "Імперія". Вони вважають, що голосували за "підйом економіки", за низькі ціни на газ і інші економічні вигоди.

Інтерпретацій може бути скільки завгодно, але правда інша - коаліціанти з Партії регіонів, Блоку Литвина та комуністи де-факто відмовилися від незалежності України, від незалежної державної політики.

Увага Путіна до питання ратифікації повинна була стати останнім попередженням для нинішньої влади про небезпеку голосування і свідченням того, що мова йде не про економіку, а про Велику політику, про геополітику.

Для всіх, хто має розум, не втратив свідомість та рештки честі - логіка Кремля абсолютно зрозуміла. Кремль свідомо, впевнено і твердо йде до цілі - виправити "найбільшу помилку 20 сторіччя - розпад СРСР" та відновити велику Імперію.

Без України це він зробити не може, тому український напрямок сьогодні - ключовий. Тут вирішується не лише доля України, але й Європи.

Посилення Росії має великі ризики для Європи. Утворення структурованого під геополітичні інтереси РФ простору впливу означає послаблення ЄС, в яке рано чи пізно буде грати Росія.

Підписання Угоди по Чорноморському флоту - важливий крок на цьому шляху.

Те, що це свідомо робить російське керівництво, розставляючи "гачки" та втягуючи українське керівництво в близькі орбіти контролю, - зрозуміло.

Питання в іншому - заради чого це потрібно Україні та українській владі? Більшості України це непотрібно - які б замовні соціологічні опитування не оприлюднювали.

Навіщо це потрібно українській владі?

Парадокс ситуації у тому, що нинішня влада, незважаючи на заяви про професійність та великий управлінській досвід, реально не відповідає рівню тих завдань, який стоїть перед Україною.

Про патріотизм та державницьку ідеологію годі і говорити. Партія регіонів і її політичні союзники ніколи це і не декларували.

Майже через 20 років після отримання незалежності ми опинилися на межі виживання як держава. І будь-яка влада повинна вирішувати проблеми не тільки економічної кризи, але й кризи державності.

В тому вигляді, в якому сьогодні існує українська держава, ніякий подальший розвиток країни неможливий. Справа не лише в політичній кризі та відновленні стабільності.

Це не рішення. Україні потрібні кардинальні зміни - реформи політичної системи, державного управління, адміністративно-територіального устрою, економіки, судової системи, соціальної сфери і багато іншого.

Головне мета цих реформ - реконструювати корпоративно-олігархічну систему влади, економіки та суспільних відносин. Україна повинна стати державою для більшості громадян.

У України є тільки два шляхи. Або реформи, або зникнення її як незалежної і цілісної держави.

На сьогодні вибір нинішньої правлячої еліти зрозумілий - вони обирають бути сателітами у Росії. Як це було в 17 сторіччі. Інакше бути і не могло - достатньо поглянути на якісний склад політичної еліти України, яка сьогодні опинилася при владі.

Чи у когось є сумніви, що вони здатні поглянути на ситуацію з точки зору більш далеких перспектив ніж найближчі десять років, що вони здатні вийти за межі власних партійних чи бізнес-інтересів.

І головне. Якщо єдиним стимулом для прийняття рішень у них є лише інстинкт отримання "матеріального зиску", - про яке державне мислення може йти мова і про яку державну політику.

Ніякі соціальні, тим паче символічні цінності для них не мають значення. Тому такі політики не можуть бути названі навіть "соціальними тваринами" за Аристотелем.

Представники такого політичного "формату" не здатні будувати справжні стабільні правила та моделі розвитку, довгострокові стратегії - їх вистачає лише на короткострокові кроки та картельні угоди.

Їхня держава - це лише корпорація поза ідеологій і цінностей. Як результат у них немає ані стратегічного мислення, ані зрозумілих ідей, ані поваги до суспільної думки.

За відсутності здатності побудувати власну систему цінностей, того що завжди відрізняє партії від корпоративних утворень, - вони можуть лише підкорятися ідеям та цінностям більш потужних гравців. В даному випадку Путіна та Кремля. Тим паче, що більшість з правлячої еліти - представники радянського покоління політиків і їм близькі і зрозумілі принципи радянського імперіалізму.

Все це так, але чому більшість українського суспільства, яка виросла з "штанців СРСР", повинна йти у полон і відмовлятися від Незалежності, поступаючись меншості тих, хто проголосував за президента Януковича?

Нагадаю, за нього проголосувало лише біля 12,5 мільйонів виборців - тобто третина від всіх виборців країни.

Всі інші - хто голосував за Тимошенко, або не пішов на вибори - ніколи не підтримають політику Януковича на перетворення України в сателіта Росії. Більше того, така політика провокує громадян на активні протести і дії.

Після вчорашніх подій в парламенті українське суспільство має прокинутися від очікувань і ігнорування політики. Знову доля країни знаходиться в руках громадян.

Партії опозиції не здатні на дії, які могли б зупинити найгірший шлях, на який штовхають Україну. У них немає ні правових, ні владних ресурсів, ні достатньої суспільної і міжнародної підтримки.

5 років при владі зруйнували довіру до них. Тому опозиції доведеться доводити свої права тільки реальними діями. Але зробити це вони можуть тільки разом з активним суспільством, тими, хто розуміє і прагне остаточно ВИЙТИ З ІМПЕРІЇ і ніколи не повертатись до минулого.

Від цього вибору залежить майбутнє України.

Цей іспит повинні витримати не політики - вони його вже завалили, а громадяни. Кожний з нас має дати собі відповідь - чи готовий він пожертвувати своїм часом, своїми зусиллями для того, щоб Україна ВІДБУЛАСЯ як незалежна держава.

Прийшов час, коли незалежність треба не отримати, а відстояти.

Логіка історії така: Українська держава може відбутися лише за умови, що українці відбулися як політична нація, а кожний з нас відбувся як громадянин.

Якщо таких громадян буде меншість, ми програємо. Програє Україна як держава, якій загрожує зникнути або розколотися (як це прогнозували західні ЗМІ ще минулого року www.brusselsjournal.com/node/3933).

Від цього програємо ми всі - бо бути українцем, не маючи власної держави - гірко.

Вікторія Подгорна, для УП

"РАБИ, ПІДНІЖКИ, ГРЯЗЬ МОСКВИ...- СКАЗАВ ПРОРОК ПРО НАШИХ ЯНУЧАР

Цей матеріал є додатком до нашої попередньої публікації  про боротьбу Духа волі з Духом рабства в Українській народній  самосвідомості.   Ми пропонуємо   майбутнім політичним діячам уважно вивчити  з першоджерел свідчення та роздуми наших сучасників, які є не персічними  живими  свідками, а вони -  святі отці церкви, які  мають величезний вплив не тільки на політику і політиків, а й на поступ самої ІСТОРІЇ. 1. Любомир Гузар: як подолати комплекс рабства

"Коли матимемо одного Патріарха в Україні, то він осяде у Святій Софії... Українці починають розуміти, що не можна лише терпіти й плакатися... Президентська кампанія нам дуже зіпсувала цей рік... " Любомир Гузар: -одна з причин роз’єднання, – історичний вантаж. Ми були під дуже різними окупаціями, ми ще не маємо, скажу так, політичної зрілості, тому в нас проявляється не лише комплекс меншовартості, а й комплекс рабства. На початку грудня цього року Українська греко-католицька церква відзначає двадцяту річницю своєї легалізації після десятиліть тоталітарної заборони та переслідувань. На 2009 рік припадають ще дві круглі дати: 65 років по смерті Митрополита Андрея Шептицького та 25-і роковини – смерті Патріарха Йосифа Сліпого.  З цього приводу глава УГКЦ Любомир Гузар вкотре закликав усі православні церкви України до єднання. Подаємо відповіді глави УГКЦ на запитання УНІАН, а також інших журналістів на прес-конференції, що відбулася 15 грудня 2009р. в Києві.  – Одним з перших кроків має бути подолання нетерпимості, – сказав Блаженніший. – Треба подолати дух конфесійності, порівнювання, заздрощів, натомість шукати духовної дружби. Саме в цьому полягає єдність. Та це не може статися так просто – ніби підписання договору, це потребує внутрішнього переродження людини. Треба знайти те, у чому ми може стати друзями, що нас болить і що нам неприємне. Припинити робити кроки, які дратують одне одного. Потім спільними зусиллями шукати можливих розв’язок. А готових розв’язок ми ще не маємо... - Тобто, Блаженніший Владико, якщо говорити економічною мовою, ви вбачаєте можливість створення своєрідного холдингу з єдиним центром? Чи це має бути спільна церква, і ви готові пожертвувати своїм верховенством, вашими обрядами?  - Що таке дружба? Що таке єдність? Тут не йдеться про компроміс, мовляв, я щось мушу віддавати від себе, аби мати можливість чимось торгувати. Тут ідеться про сопричастя: ми зберігаємо те, що в нас є питоме, що розвинулося впродовж століть, а основа має бути спільна. Це – свята віра, церква, яку створив Володимир. Без цього немає жадної можливості (для єднання).  Наприклад, така розмова з нашими братами-протестантами – євангеликами, бабтистами – була б зовсім інакша, бо в нас є поважна різниця у вірі. Натомість із нашими православними співбратами разючих різниць немає. Ми з ними стоїмо на тому самому ґрунті, але є багато інших речей, на яких ми порізнилися і які треба чимось замінити, аби співжити – шануючи те, що кожен напрацював споконвіків, оскільки воно не противиться нашій спільності. - За такого об’єднання має бути один глава церкви?  - Так, один. Бо Ісус Христос створив лише одну церкву... Але пам’ятаймо, що та церква існує в дуже різних формах. Наведу приклад… Подивіться на ікону Пресвятої Богородиці Гваделюбе і на Богородицю Вишгородську. Та сама Богородиця, але інакше представлена. Те саме й з вірою: вона та сама, тільки спосіб представлення інший – відповідно до культури даного народу. Нашим церквам було б дуже легко об’єднатися, бо в нас одна культура, різниць як таких немає, тільки наголоси дещо різні. - А хто б міг очолити таку церкву: Митрополит Володимир, Патріарх Філарет чи, можливо, ви?  - Митрополит Андрей Шептицький у 41–42-му році писав листи до православної інтелігенції, головно до тих, що на Волині: «Ми греко-католики не маємо амбіції, що майбутній патріарх мусить походити з греко-католиків. Коли ми знайдемо дорогу один до одного, він спокійно може походити й від православних, бо православних є більше в Україні, як греко-католиків. Але ми ставимо одну передумову, щоби той, хто буде тим патріархом, з якого б він середовища не був, аби він теж був у єдності Вселенської церкви».  Ми не хочемо бути, скажімо, закритою в собі церквою, ми хочемо бути одною з помісних церков у єдності Вселенської церкви. - Ви маєте на увазі підлеглість Ватикану?  - Єдність Вселенської церкви означає єдність із наступником Святого Апостола Петра. Не треба забувати, де є наступник Святого Петра. Він у Римі.  Але церква – це не якесь місто: Рим, Стамбул, Царгород чи Москва. Церква – це є люди. Сьогодні наступником Святого Петра, як ми це бачимо, – є Єпископ Риму. Тому має бути єдність із ним. Для нас це основна справа віри, видимий символ єдності.  Але й тут є дуже поважні елементи, які треба зрозуміти й належно розставити. Це не є підкорення, у прямому значенні слова, це є сопричастя. Ми так бачимо єдність Вселенської церкви. Без такої єдності, вважаємо, не може бути справжньої Христової єдності. Зрозумійте, що таке Греко-католицький патріархат. Це є засіб досягнення мети щодо кращого служіння. Ми сьогодні не знаємо, скільки пройде часу, поки ми дійдемо до загально бажаної єдності. Це не значить, якщо ми матимемо Патріархат, то скажемо: робіть собі що хочете. Ні, це є лише засіб для кращого служіння.  Будьте свідомі того, що наша церква – так Бог дав – існує не тільки в Україні, вона існує і за океаном: у Північні та Південній Америці, Австралії, Західній Європі. Тому Патріархат для нас є засіб зберегти внутрішню єдність католиків.  Скажу ще іншими словами… Ви всі знаєте, що ми будуємо собор у Києві на лівому березі Дніпра. Цей собор має стати духовним центром для греко-католиків доти, доки при Божій помочі Собор Святої Софії стане центром для всіх нас. Бо сьогодні Собор Святої Софії, на жаль, – музей. Ми надіємося, що коли при Божій помочі матимемо одного главу, одного Патріарха Христової церкви в Україні, то він осяде у Святій Софії.  Тоді ми скажемо, що собор на лівому березі, не є основним символом єдності для греко-католиків, бо разом з усіма іншими матимемо один центр у Святій Софії.  - Чи ведете ви переговори з іншими церковними конфесіями щодо об’єднання і що вони вам відповідають?  - Ми зустрічаємося, говоримо, але це все не офіційно, не за обставин формального діалогу. Навпаки. Ми хочемо в нормальній, спокійній розмові перш за все пізнати становище кожного. - Минуло двадцять років, як Українська греко-католицька церква вийшла з підпілля. Чи реабілітувалася вона цілком?  - Ні, абсолютно ні. УГКЦ має пройти реабілітацію через Верховну Раду. Президент Кучма і Президент Ющенко висловили, так би мовити, співчуття, що наша церква так була потерпіла. Але це співчуття – це не є правний акт. Реабілітацію в повному значенні цього слова мусить зробити Верховна Рада. - Що відчуваєте, думаєте, коли спостерігаєте за сьогоднішньою президентською кампанією?  - Я навіть не знаю, що сказати.   Ні, кампанія мені не подобається... Вона на якомусь дивному рівні. Єдине, що мені подобається, – нарід починає рухатися. Люди починають розуміти, що все не тільки залежить від політиків. Починають усвідомлювати, що вони мусять щось робити, що не можна лише слухати, терпіти й плакати над собою. Тільки треба знайти правильні способи, бо наша ситуація така, що закони може змінити лише Верховна Рада. Але ми бачимо, що вона в нас якась не дуже широкодумаюча.  Надіюся, що йтимемо вперед. Хто виграє, важко ще сказати. У кожного є воля, то нехай кожен і голосує згідно зі своїм сумлінням. - А ви особисто когось підтримуєте з кандидатів?  - Я того вам не скажу (сміється. – Авт.). Та я ще й сам не визначився до кінця. Наша церква теж не підтримує когось специфічно. - Як ви ставитеся до самозахоплення землі для побудови церкви?  - Це є слабість нашої влади. Якби влада була такою, як треба, то такого б не ставалося, тоді б не доводилося захоплювати. Часом буває, треба кілька років чекати на виділення землі, а ще хочуть, аби заплатили, приватно заплатили, тобто дали хабар, тому й не дивно, що люди так поводяться.  Якби влада діяла за законом, то якщо громада потребує наділу землі, то дайте їй, не робіть комедії. - Ви говорили про об’єднання і про роз’єднання людей. А що, по-вашому, сьогодні об’єднує українців і що їх роз’єднує?  - То є тяжке й велике питання. Як на мене, одна з причин роз’єднання, – історичний вантаж. Ми були під дуже різними окупаціями, ми ще не маємо, скажу так, політичної зрілості, тому в нас проявляється не лише комплекс меншовартості, а й комплекс рабства.  Ми не були самостійними дуже довго, і це на нас залишило пляму. Гадаю, це одна з важливих причин, чому в українців немає цілковитої внутрішньої солідарності.  Проте я спостерігаю, що хоча й поволі, але починаємо дозрівати. Та й так ми за двадцять років незалежності дуже багато зробили, підросли, але дорога перед нами ще далека. - Завершується 2009 рік. Яким він був для України, з чим ми його залишаємо?  - Я не думаю, що цей рік піде в історію як один з кращих років. Цілий рік була та президентська гонка, а вона дуже зіпсула нам цей рік. Усі, хто шукає президентства, виявилися незрілими. Як на мене, це д-у-ж-е негативно відбилося на нашому народові.  Хоча, з другого боку, не треба все так чорно бачити, бо є й певні гарні прояви, особливо в ділянці культури, ділянці історичної свідомості. Є певне прозріння, люди краще починають пізнавати свою історію: хто вони, що вони. Прийшло розуміння факту, що тільки стоячи разом, діючи злагоджено, можемо щось зробити. Автор/джерело - © Записала Оксана Климончук, УНІАН 2. Патріарх  Київський  і всієї Руси-України Філарет :  "...я стояв на скелі серед бурхливого моря. З усіх боків у цю скелю били великі хвилі. Але били – і відходили. Думаю, що так буде і з Українською Церквою – хоча хвилі з усіх боків б’ють в неї, але вона стоятиме міцно. Бо на нашому боці правда, а в правді – не в силі – Бог. "  Повний текст інтервью Патріарха Філарета про те як почалося в 1992 р. розділення в Українській Церкві, і як воно триває до цього часу, читай тут:  3. Київська ідея   і  "Киевское распутье" Останнім часом навколо «київської ідеї» знову точаться розмови. Хтось вбачає в ній утопію, хтось – небезпеку для амбітних планів «Третього Риму». Хтось – нову національну програму для України.Серед опитаних авторитетним щотижневиком «Дзеркало тижня» експертів на питання про «київську ідею» відповів і голова Інформаційно-видавничого управління Київської Патріархії єпископ Васильківський ЄВСТРАТІЙ."— Якщо спробувати коротко охарактеризувати місію Києва, то він має бути «другим Єрусалимом». І це не просто пишний титул чи калька з «Третього Риму». «Другий Єрусалим» для мене — ідея глибока і багатогранна.Найперше — найменування «Єрусалим» відсилає нас до ідей святості та древності. Адже саме ці слова відразу виникають синонімічним рядом, коли ми згадуємо про Єрусалим. Третя ідея, яку я бачу в цій назві, — це ідея протиставлення духовного впливу впливові політичному. Рим — місто політичної величі, місто владне. Єрусалим — теж місто царське, але Царство це — не від світу, а з небес. Цікавою ілюстрацією такого бачення є історія Єрусалимського православного патріархату, який був затверджений не на підставі того, що його центр мав політичну вагу — як патріархати Риму, Константинополя, Олександрії та Антіохії, — а на підставі духовного авторитету й загального пошанування Святого міста. Четвертий аспект — це місто, як точка тяжіння народу, місто-символ нації. Бо тільки щодо такого місця можна сказати словами з псалма: «Якщо забуду тебе, Єрусалиме, — нехай забутою буде правиця моя». Це означає, що як би добре представники народу не були влаштовані в інших країнах чи серед інших народів — вони завжди пам’ятають, що їхня справжня Батьківщина тільки біля Святого міста. Реалізація бачення цих чотирьох граней для Києва, як другого Єрусалиму, — це і є його сучасна місія.....У політичному аспекті «київська ідея» потенційно може стати платформою для нових патріотичних партій. Після завершення чергового політичного циклу стало очевидним, що патріотичні партії минулого не здатні ані консолідувати навколо себе суспільство, ані скористатися плодами перемог. Вони виявилися неготовими керувати Україною, — тільки боротися за неї.Так само стало очевидним, що харизма вождів дає силу політичним проектам тільки тоді, коли вона підкріплена харизмою ідеології цих політичних проектів. «Київська ідея» цілком придатна до того, щоби стати новою патріотичною політичною ідеєю, тим «третім шляхом», якого так шукають зневірені в сучасних політиках українці. Можна було б ще багато говорити про конкретні можливості просування «київської ідеї». Але час вже не говорити, а робити. Бо для того щоб йти — треба йти." За публікацією у «Дзеркалі тижня», № 13 (793), 3-9 квітня 2010 р.

ДУХ ВОЛІ УКРАЇНЦІВ В ТЕНЕТАХ ДУХУ РАБІВ ТРЕТЬОГО РИМУ. ЯКИЙ БОГ ВИВЕДЕ НАРОД З ПОЛОНУ?

 1.ТЕЗА 

ВІЛЬНИЙ ДУХ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦСТВА ОСЬ УЖЕ ТРЕТЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ, СЕРЕД СВОГО НАРОДУ СПЛУТАННИЙ В ТЕНЕТАХ МОСКОВСЬКОГО РАБСТВА, ЧАС ВІД ЧАСУ ПОВСТАЄ ТА КЛИЧЕ НАРОД ДО СВОБОДИ.
ЗА ОСТАННІ 20 РОКІВ ЙОМУ ВДАЛОСЯ ЗДОБУТИ ДЛЯ СВОГО НАРОДУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, СТВОРИТИ НАЦІОНАЛЬНУ ДЕРЖАВУ, ТРИ ПОМІСНІ ХРИСТИЯНСЬКІ ЦЕРКВИ : УПЦ КП, УГКЦ, ПОВЕРНУТИ ЛОЯЛЬНІСТЬ ТА ПІДТРИМКУ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВИ З БОКУ ВСЕСВІТНІХ КОНФЕСІЙ КАТОЛИЦЬКІ, ЕВРЕЙСКІ, МУСУЛЬМАНСЬКІ, ПРОТЕСТАНТСЬКІ. Тільки дві церкви світу не визнають Суверенітету України на своїй землі та серед свого народу і нагнітають серед парафян та атеістів ворожнечу до молодої Української держави. Це УПЦ Московського патріархату та православна " комуністична" церква:

УКРАЇНСКИЙ ВІЛЬНИЙ ДУХ СПРОМІГСЯ ТАКИ НА ЗАТВЕРДЖЕННЯ ОСНОВНОГО ЗАКОНУ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, ДОДАВ ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ ВЛАДИ - ГІМН (душу й тіло ми положим за нашу Свободу), ЖОВТО-БЛАКИТНІЙ ДЕРЖАВНИЙ ПРАПОР І ДЕРЖАВНИЙ ГЕРБ - ТРИЗУБ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО. 

БОЖИЙ ДУХ СВЯТИЙ ВДИХНУВ ЧЕРЕЗ ВУСТА ДУШУ НАРОДНУ - НАЙКРАЩУ В СВІТІ СПІВУЧУ МОВУ. 

ПОСЛАВ ДО НАРОДУ ПРОРОКІВ - Т.ШЕВЧЕНКА, Л.УКРАЇНКУ, І.ФРАНКО, УСТАМИ ЯКИХ ВИКЛАВ УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ, ПЕРШОЮ НЕВІД'ЄМНОЮ УМОВОЮ РЕАЛІЗАЦІЇ ЯКОЇ Є ГАСЛО: "ГЕТЬ, ВІД МОСКВИ - ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СІМ'Ї БРАТНІХ НАРОДІВ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ!" 

АЛЕ НЕ ДАВ ГОСПОДЬ МУДРОСТІ, ЯК ЦИМ ДОБРОМ РОСПОРЯДИТИСЯ НА КОРИСТЬ І БЛАГО СВОГО НАРОДУ. 

ЩОБ ХОЧ ТРОХИ НАБЛИЗИТИСЬ ДО СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ, ПРОПОНУЮ УЧНЯМ НАШОЇ ШКОЛИ ВИЗНАЧИТИСЯ З НАСТУПНИМИ ДЕФІНИЦІЯМИ І ЗРОБИТИ ТРИ КРОКИ ДО ІСТИНИ.

Свого часу Н. Бердяев писал:
 "Сложность нашей проблемы в том, что существует не только сила материальная, но и сила духовная. К духу тоже применима категория силы. Христос говорил как власть имеющий, т. е. говорил с силой. И это есть образ иной силы, чем та, которой поклоняется наш мир. Мы ведь говорим: сила духа, сила веры, сила мысли, сила любви, сила подвига и жертвы, сила творческого подъема. Мы говорим о силе правды, силе свободы, о силе чуда, опрокидывающего власть силы природной. Вера может двигать горами. Такой силы не имеют диктаторы. Все это свидетельствует о том, как условно противоположение духа и силы, правды и силы, права и силы. Идеология силы в социальной жизни очень связана с ложным приматом политики. Поистине роль, которая приписывается политике, не только преувеличена, но и чудовищна. Политика есть вампир, сосущий кровь народов. Притязания политики непомерны, эти притязания всегда тоталитарны. Политике принадлежит власть над человеческой жизнью, не только над «политической» стороной жизни, но и над проявлениями жизни, ничего общего не имеющими с политикой, над жизнью религиозной, духовной, умственной, над человеческим творчеством. И нет больше пустыни, в которую можно было бы от этой власти укрыться. Тоталитаризм современных государств связан с этой преобладающей ролью политики. 

Сила в социальной жизни людей есть власть, и власть обладает могущественными орудиями принуждения. Апофеоз силы есть апофеоз принуждающей власти. 

Мученик - существо свободное.  Но человек, согласившийся на дрессировку, на оформление своей личности путем психического насилия, делается рабом. Именно согласие на психическое насилие делает человека рабом, материальное насилие не требует согласия и может оставлять внутреннюю свободу. Когда меня расстреливает тирания, то я могу нисколько не поступаться свободой своего духа. Диктатор, исповедующий культ силы, прежде всего хочет совершить психическое насилие над душами, физическое насилие есть уже орудие этого психического насилия. В этом сущность современного тоталитаризма, он хочет владеть душами, дрессировать души. Он требует отказа от свободы и за это дает хлеб. Это и есть соблазн Великого Инквизитора, один из соблазнов диавола, отвергнутых Христом в пустыне."
Но ведь армия не разбита, пока она не прониклась сознанием поражения, ибо поражение - это заключение ума, а не физическое состояние.
Приведем выдержку из наставления по боевой подготовке: "Укрепление морального состояния войск - важнейшая задача боевой подготовки. Моральная устойчивость войск складывается из дисциплины, боевого духа, воли к победе, самообладания, чувства собственного достоинства, преданности долгу, высокого сознания чести". 

Каждый знаком с влиянием высокого морального состояния. Иногда третьеразрядная футбольная команда побеждает перворазрядную, хотя по своему мастерству она безнадежно отстает от последней. Здесь моральное состояние берет верх над мастерством. 

“Дух патриотизма должен лежать в основании и венчать всякую военную систему, в противном случае она не будет иметь никакой цены” (Д.Трескин). Здобути свою Землю і Волю – то є сенс життя козацького духу! - Душу й тіло ми положим за нашу Свободу! ГЕЙ, ХТО В ЛУЗІ, ОЗОВИСЯ!!! :

"От дубових лідерів, юродивих поводирів, болотної "еліти" – хоч (як лукавими чортами) – греблю гати! Кругами по лісу водять-блудять, голими русалками насилують, кікіморами висисають. Пекло на цьому світі для бідного люду і бордель для багатої нелюді! 

Отож і я гукаю: - Хлопці, хто згоден: Живи добре і навколо дай добре жити. Бо наче в тюрмі та в жадобі згниєш. В курінь зберемось. По науці 21 століття наше стародавнє ВІЧЕ воскресимо. Все зробимо для незалежного, об'єктивного контролю та виборів гідної влади.
І не будемо в гетьмани пнутись, За честь вважатимемо бути в розумному товаристві для захисту рідного народу, з якого самі вийшли, і повернемось знову, разом з Душами Предків."
Мовчать хлопці, хто в чужих краях - на заробітках, а більшість: - нам і тут не погано, пиво, телки, футбол і телевізор є, чого нам ще треба? 

2. АНТИТЕЗА - имперський рабский дух:

Не забуваймо і про новітню московську колонізацію й большевицько-совєтську окупацію України, особливо її південно-східного регіону, де й тепер “русскій дух” не зносить всього “неросійського”, зокрема й українського, європейського. Чим це пояснюється? Значною мірою масовою психологією, ментальність росіян. “Русский народ – глубоко несчастный народ, но и глубоко бесчестный, грубый и, главное – дикий лгун” [Іван Бунін]. “Мне кажется, что самой яркой чертой русского национального характера является жестокость… Говорю о массовой психологии, о народной душе, о масовой жестокости” [Максим Горький]. “Ему (російському народові. – О. Р.) нужно еще учиться, а не учить других” [з листа письменника А. Короленка до А. Луначарського]. Про російський великодержавний шовінізм, національне чванство, неповагу до людей інших національностей писалося і говорилося (коли це ще дозволялося) і за совєтської влади. Але ми не про це.    

Слід визнати, що єдиної етнічної української нації не існує. Проте Україна не по Дніпру розділена. Поділ між європейською і азійською Україною (її населенням) проходить в головах людей за ідеологічними принципами й уявленнями, способом життя. 

"Душа абсурду." Так назвав Дмитро Дроздовський рецензію на тільки но перекладену україньською книжку Віктора Єрофєєва "Енциклопедія російської (великоруської) душі". Автор перекладу - В. Шкляр. 

"Ніколи не воюйте з росіянами. На кожну вашу військову хитрість вони дадуть відповідь у формі непередбаченої глупоти. (

Отто фон Бісмарк). 

«Скільки б не говорила Катерина про те, що Росія — 

європейська держава, Пушкін мав рацію: 

розміщення Росії в Європі — помилка географії.  (

Віктор Єрофєєв ).

Роман В. Єрофєєва, який, до речі, було заборонено для вивчення в МДУ ім. М.В. Ломоносова і через який до самого автора позивалися деякі російські «моралізаторські» інституції, — це справжня енциклопедія. 

Для Росії взагалі важливе не співвіднесення форми і змісту.  «Відомо, що похуїзм — російська національна філософія. Основа всіх основ. Не Ломоносов, не Пушкін, не Толстой, не Ленін, а саме похуїзм опанував масами» ; «Похуїзм можна було б назвати російською версією європейського цинізму…».

РАБСТВО И ДЕСПОТИЯ МОСКОВИТА
В дремучем стародавнем лесу (прародине московитов) существует множество опасностей для человека. За деревьями далеко не видно, и не может человек предугадать: откуда и когда ожидает его несчастье. Это порождает у лесовика не только подозрительность, но и ощущение беспомощности, которая естественным образом превращается в трусость. Московит лично, отдельно – большой трус, что подтвердит любой офицер, когда-либо командовавший московским воинством.
Он нападает только тогда, когда чувствует за своими плечами силу своей ватаги, организации, армии, державы. Оказавшись один на один или увидев, что его ватага оказалась слабее враг, московит впадает в панику.
«Чукча — гіперболізація російської безпутності, гіпербезпутність, яка, з російського погляду, здається тотальною, а росіяни виходять помірно розумними істотами» (С. 72).

Історія Росія — месіаністична. А тому заплутана. Це як у Рязанівському фільмі «Небеса обітовані»: росіяни вірять у краще майбутнє, що відповідатиме месіанському статусу, але для цього потрібно, щоб пішов блакитний сніг.  Вони й досі вірять у блакитний сніг. Вірять щоранку і щогодини."

Декларирование европейских идей всегда было в Московии лишь пустопорожней говорильней.
В XIX в. такой говорильней был "либерализм", в XX в. – "социализм", в XXI в. – "демократизм оппозиции".
И всё это лишь дымовая завеса, за которой всегда скрывался НАЦИОНАЛЬНЫЙ идеал ВСЕХ московитов – РАСПРОСТРАНИТЬ СВОЮ ТИРАНИЮ И ЕЁ НЕОТЪЕМЛЕМУЮ ЧЕРТУ ФИЗИЧЕСКОЕ И ДУХОВНОЕ РАБСТВО НА ВЕСЬ МИР.
Никакой власти, кроме деспотической, московиты не признают за власть, потому что все они – от царя до псаря – чувствуют: недеспотическая власть не может удержать строй и обеспечить жизнь каждого московита (А. де Кюстин, "Путешествие нашего времени"). Не то что демократизация, но даже обычная либерализация московской власти приводила к кровавым беспорядкам, к ослаблению империи.
Таким образом, счастье в рабстве. Для московита РАБСТВО – ЭТО СЧАСТЬЕ."
Может это Славянские боги довели русский народ до полного опофигизма и скотского состояния?   Почитайте про это, например, здесь:  

"...Да после падения Советской власти в Украине и других странах СНГ позиции РПЦ МП стали укрепляется. Но этот процесс не всегда происходил из за прилива прихожан в христианские храмы. А скорее от заключения пока "негласного союза" власть имущих с РПЦ МП и устранения через это доступа к храмам и проведению церковью религиозной пропаганды. Общины обычно привлекают в свои ряды только людей подходящей национальности.

 Выходцы из фино – угорских народов, смешавшись с мордовско – татарским  людом  образовали новую национальность – "московиты", - скорее родо – племенное объединение!

Читатель уже понял, как в 1253 году называли будущий народ Московии. Именно так – Моксель! 

Посланник французского Короля к Хану Сартаку- Вильгельм де Рубрук, - как видим, очень точно в 1253 году зафиксировал проживавший на той земле народ Моксель. Здесь, как говорится, ни убавить, ни прибавить". 

И у автора этой работы, на последок есть риторический вопрос к читателям: "А зачем нам потомкам гордых и славных славянских народов религия навязанная нам народом "Моксель"?" 

3. СИНТЕЗ:  ДЛЯ УКРАИНСКОГО СВЯТОГО ДУХА, - 

ОСВОБОЖДЕНИЕ УКРАИНСКОГО НАРОДА ОТ ВИЗАНТИЙСКО-московского ДУХОВНОГО РАБСТВА – ЭТО СВЕРХЗАДАЧА!   

Украинская интеллигенция утратила свой авторитет, когда отказалась от свободы. Свобода - бог интеллигенции, как милосердие - бог церкви, честь - бог солдата, справедливость - бог народных масс. 

 В 

одном уверен: моральным лидером станет только та группа, паролем которой будут главные национальные духовные добродетели - доброта, справедливость, солидарность. 

И неудача ждет ДОНЕЦКИЙ КЛАН, который пытается создать "национальную идею" из национальных пороков - стадности, безответственности и хамства... 

ДУХОВНАЯ КУЛЬТУРА – СПИННОЙ МОЗГ, ГЛАВНЫЙ  ХРЕБЕТ (ЗАКВАСКА, СОЛЬ ЗЕМЛИ, КАТАЛИЗАТОР) РАЗВИТИЯ ЦИВИЛИЗАЦИИ.   

Носители ЕЁ – свободные люди, вольные каменщики, художники, ученые, хранители знаний и мудрости, поэты, музыканты, барды и менестрели. Во главе их всех стоят Духовные учителя человечества: Бог, посредством Своего Слова - Святого духа, Его пророки и мессии: Моисей,Христос, Магомет, Будда, Апостолы, Учителя (Рабби) и герои …….; Свободные люди возникают в результате ..... не исправления рабов или компромисса с рабовладельцами, а только воспитание новых поколений свободных людей на образцах высоко-моральной духовной культуры. 

Проиллюстрируем сказанное двумя примерами.  В 1789 году народ Франции предпринял попытку свергнуть монархический строй и учредить республику, основными приоритетами которой стали бы «свобода, равенство и братство». Предполагалось, что эта республика послужит примером для других европейских стран и всего мира. Однако наивные революционеры лишь проторили дорогу Робеспьеру и его сподвижникам, которые установили диктатуру. Под грохот гильотин Франция погружалась в хаос и, захлебываясь в крови, отчуждалась от внешнего мира. 

То же произошло и в России в 1917 году после Октябрьского переворота. Большевики обещали свободу рабочим и землю крестьянам. Якобы для осуществления этих задач была введена диктатура пролетариата, превосходившая беспрецедентным насилием и зверской жестокостью все известные до тех пор формы государственной власти. Карательная деятельность «органов безопасности», массовые репрессии и расстрелы, создание системы «исправительно-трудовых лагерей», опоясавших всю страну, тотальное подавление гражданских свобод, внедрение повальной слежки и поощрение доносительства – таковы наиболее характерные черты советской действительности. 
Кардинальные перемены, которые, как декларировалось, приведут к позитивным изменениям общества и будут иметь непреходящее историческое значение, обернулись новыми проблемами, куда более серьезными, чем те, что предполагалось решить. 
Даже поверхностный анализ катастрофических последствий двух названных революций указывает на постоянно действующие факторы, которые всегда приводят к одним и тем же результатам. 
Во-первых,  многие во Франции полагали, что, как только свергнут монархию, наступит светлое будущее. Эти люди приняли минутные посулы переходного периода за начало эры всеобщего благоденствия, не осознав того, что для достижения поставленных высоких целей у них нет ни базы, ни средств, ни навыков. Между возможностями (как экономическими, так и политическими) и устремлениями разверзлась пропасть, и в нее хлынули потоки крови: те, кто провозглашал до революции лозунг «Свобода, равенство и братство», повсеместно насаждали диктатуру и террор.
Аналогичная ситуация сложилась и в России, где была предпринята попытка радикально изменить общественное устройство. Однако принципиальная невозможность в отсталой крестьянской стране осуществления целей, поставленных большевиками, привела к смятению и разочарованию, кровавому насилию и массовым казням без суда и следствия, тогда как сами руководители большевистской партии, возможно, изначально и не были кровожадными людьми. И эта попытка немедленно воплотить идеалы в жизнь окончилась неудачей. 
Однако закономерность, суть его гораздо глубже. Речь идет о необходимости определенного уровня духовной культуры и образованности народа. Нормальное существование общества, спокойствие и безопасность людей обеспечиваются лишь в том случае, когда каждый готов поступиться ради всеобщего блага хотя бы толикой своих желаний и потребностей. 
Поэтому прежде чем найти пути исправления мира, мы должны подключить давно известные механизмы Духовного становления индивидуума и общества в целом – неизбежный первый этап в процессе исправления мира: ведь прежде чем вносить в него изменения, нужно подготовить людей к тому, чтобы они осознали их необходимость. Пока человек не убедился в этом и сопротивляется переменам, даже подсознательно, можно смело утверждать, что они повлекут за собой очередные кризисы. Но если у него созрела внутренняя готовность к определенному компромиссу, он не будет считать жертвой даже самую значительную уступку.
Приведем в пример коллективизацию, вызвавшую в Советской России неистовое сопротивление крестьянства и даже восстания. Только государственный террор дал возможность провести ее. В израильских же кибуцах более радикальное обобществление собственности прошло безболезненно и добровольно: те, кто шел в кибуц, делали это охотно и радостно, считая отказ от частной собственности средством для достижения своих идеалов.
Однако стремление жить в мире, где царят порядок и изобилие, существовало и существует – в каждом из нас, во все времена, в любой культуре. При этом оно воплощается по-разному: меняются лозунги, способы и средства для его осуществления – да и сами люди.
Поэтому иудаизм был первым мировоззрением, четко обозначившим цель – усовершенствование мира через исправление человека. Под влиянием иудаизма другие этические системы и религии, как древние, так и современные, приняли эту цель как свою.
Исправить человека – значит воспитать его. Однако воспитание не ограничивается тем, что людям прививают правила поведения и хорошего тона. Такая система, вполне подходящая для недобросовестных педагогов и основанная на давлении и принуждении, порождает показуху и лицемерие. Это приводит к тому, что воспитанники, всячески демонстрируя сознательность, возвращаются на стезю порока, как только исчезают контроль и угроза наказания. Напротив, цель настоящего воспитания – осуществление радикальных внутренних преобразований личности человека, подготовка его к тому, чтобы он научился совершенствоваться без посторонней помощи и принимал как должное неизбежные в разных областях жизни «переходные периоды» и компромиссы.

“Маємо претензії до Бога, що не дає нам України. 

 Маємо претензії до ворогів, що гарбали від нас, 

 скільки могли. Маємо претензії до світу, 

що нас не оборонив і не боронить. Н

е маємо претензій тільки до себе”. (

Роман Купчинський )

В попередній нашій публікації ми ми навели вірші Ліни Костенко : про те, як " ВСЯКА НАВОЛОЧ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ПРИНИЖУЄ, А ВІН ДЕСЬ ЗАГУБИВ У СОБІ ВІДПОРНІСТЬ".

Сьогодні завершимо наши пошуки істини словами з маніфесту  достойної доньки цієї Поєтеси - професора  Оксани Пахльовської  "

Росія. На межі цивілізації та нацизму": 

  "

Люблю Росію європейську. Росію, яка вміє сумніватися. Росію, яка вміє дивитися на себе критичним поглядом. Росію, яка має сумління, – не якесь міфічне, особливе, тільки їй властиве, а сумління загальнолюдське. Люблю Росію, яка вміє поважати інші народи. Росію, яка, вслід за Буніним, переконана, що "истина – выше России", а не навпаки. 

....Але що? Чаадаєв став першим в'язнем тодішньої психушки – бо ж у російських координатах не може вважатися нормальною людина, не згодна зі своєю владою і не до кінця впевнена в апріорній величі Росії. В'язнем психушки була Ґорбанєвська, а сьогодні – петербурзький активіст опозиційного інтернету Вадим Чарушев. Просто молодий хлопець, який створив популярну інтернет-групу "Галина Старовойтова, ваши идеи живы", сказав, зокрема, що не згоден з офіційним трактуванням Голодомору, і... був посаджений за це у 6-ту психіатричну лікарню. 

     Словом, не одна "чеховська палата N6", а ціла психлікарня N6... "Красуйся, град Петров, и стой неколебимо, как Россия"... 

Росії, яка проповідує зненависть до всіх і всього, що не є російським. А автентично російським визнає лише імперські, ксенофобські й расистські візії, де рябить в очах від двоголових орлів і таких уже нерідкісних в сьогоднішній Росії свастик. 

     Мені дуже сумно думати про самотність цих людей перед лицем хитких і хижих голів невмирущої гідри авторитаризму. Захід допоміг польській "Солідарності": від урядів, президентів, Папи Римського до найменших парохій – Європа надавала Польщі свою підтримку в усіх можливих формах. Бо сприймала Польщу однозначно "своєю". А зараз цю російську опозицію покинули всі. У себе на Батьківщині опозиціонерів або вбивають, або змушують їх виїжджати на Захід. Про Політковську друкуються пасквілі, в яких вона постає пройдисвіткою "Поллітровською", що отримує на Заході премії імені "Ґамнюса". Нехай французький філософ Андре Ґлюксманн пише, що Анна морально рятує російську ідею. Але це він пише у передмові до книжки Політковської "Чеченія. Безчестя Росії", яка вийшла друком у Франції та Італії, але не в Росії. 

Пушкін був геніальний поет, але це не заважало йому прославляти кривавого генерала Єрмолова, який залив кров'ю "братній" Кавказ. Історія іде по колу. Якщо в ХІХ ст. Пушкін написав: "Смирись, Кавказ: идет Ермолов!", то сьогодні він мав би відзначити це знаменне "братерство" народів не менш поетичною сентенцією: "Смирись, Кавказ: идет Мєдвєдєв!" У поемі "Кавказский пленник" поет оспівав царського генерала, який ішов "как черная зараза, Губил, ничтожил племена..." І це, виявляється, була не ганьба, а "славный час": "И воспою тот славный час, Когда, почуя бой кровавый, На негодующий Кавказ Подъялся наш орел двуглавый..." У такому захваті був поет перед доблестями генерала, що навіть просив честі стати його секретарем... І так само Лєрмонтов, добре знаючи Кавказ "по долгу службы", жорсткими словами передав ставлення до росіян у чеченських селах: "Там в колыбели песни матерей Пугают русским именем детей".   

...

Висновок Чаадаєва був безапеляційний: "В России все носит печать рабства – нравы, стремления, просвещение и даже вплоть до самой свободы, если только последняя может существовать в этой среде". 

....Але інша цитата – слова Наталії Ґорбанєвської – може дати нам віру в те, що не все так безнадійно: "[...] было время, когда казалось, что в России установился тысячелетний большевистский рейх. Но мы знаем, что тысячелетний германский рейх рухнул в течение 12 лет. Большевистский, к сожалению, продержался дольше, и больше людей отравил. И надо жить и выживать из себя эту отраву. Но я просто верю в то, что в человеке заложено стремление к свободе, а не к рабству". Кінець цитати, як то кажуть. Але, на жаль, не кінець проблеми.