"РАБИ, ПІДНІЖКИ, ГРЯЗЬ МОСКВИ...- СКАЗАВ ПРОРОК ПРО НАШИХ ЯНУЧАР

Цей матеріал є додатком до нашої попередньої публікації  про боротьбу Духа волі з Духом рабства в Українській народній  самосвідомості.   Ми пропонуємо   майбутнім політичним діячам уважно вивчити  з першоджерел свідчення та роздуми наших сучасників, які є не персічними  живими  свідками, а вони -  святі отці церкви, які  мають величезний вплив не тільки на політику і політиків, а й на поступ самої ІСТОРІЇ. 1. Любомир Гузар: як подолати комплекс рабства

"Коли матимемо одного Патріарха в Україні, то він осяде у Святій Софії... Українці починають розуміти, що не можна лише терпіти й плакатися... Президентська кампанія нам дуже зіпсувала цей рік... " Любомир Гузар: -одна з причин роз’єднання, – історичний вантаж. Ми були під дуже різними окупаціями, ми ще не маємо, скажу так, політичної зрілості, тому в нас проявляється не лише комплекс меншовартості, а й комплекс рабства. На початку грудня цього року Українська греко-католицька церква відзначає двадцяту річницю своєї легалізації після десятиліть тоталітарної заборони та переслідувань. На 2009 рік припадають ще дві круглі дати: 65 років по смерті Митрополита Андрея Шептицького та 25-і роковини – смерті Патріарха Йосифа Сліпого.  З цього приводу глава УГКЦ Любомир Гузар вкотре закликав усі православні церкви України до єднання. Подаємо відповіді глави УГКЦ на запитання УНІАН, а також інших журналістів на прес-конференції, що відбулася 15 грудня 2009р. в Києві.  – Одним з перших кроків має бути подолання нетерпимості, – сказав Блаженніший. – Треба подолати дух конфесійності, порівнювання, заздрощів, натомість шукати духовної дружби. Саме в цьому полягає єдність. Та це не може статися так просто – ніби підписання договору, це потребує внутрішнього переродження людини. Треба знайти те, у чому ми може стати друзями, що нас болить і що нам неприємне. Припинити робити кроки, які дратують одне одного. Потім спільними зусиллями шукати можливих розв’язок. А готових розв’язок ми ще не маємо... - Тобто, Блаженніший Владико, якщо говорити економічною мовою, ви вбачаєте можливість створення своєрідного холдингу з єдиним центром? Чи це має бути спільна церква, і ви готові пожертвувати своїм верховенством, вашими обрядами?  - Що таке дружба? Що таке єдність? Тут не йдеться про компроміс, мовляв, я щось мушу віддавати від себе, аби мати можливість чимось торгувати. Тут ідеться про сопричастя: ми зберігаємо те, що в нас є питоме, що розвинулося впродовж століть, а основа має бути спільна. Це – свята віра, церква, яку створив Володимир. Без цього немає жадної можливості (для єднання).  Наприклад, така розмова з нашими братами-протестантами – євангеликами, бабтистами – була б зовсім інакша, бо в нас є поважна різниця у вірі. Натомість із нашими православними співбратами разючих різниць немає. Ми з ними стоїмо на тому самому ґрунті, але є багато інших речей, на яких ми порізнилися і які треба чимось замінити, аби співжити – шануючи те, що кожен напрацював споконвіків, оскільки воно не противиться нашій спільності. - За такого об’єднання має бути один глава церкви?  - Так, один. Бо Ісус Христос створив лише одну церкву... Але пам’ятаймо, що та церква існує в дуже різних формах. Наведу приклад… Подивіться на ікону Пресвятої Богородиці Гваделюбе і на Богородицю Вишгородську. Та сама Богородиця, але інакше представлена. Те саме й з вірою: вона та сама, тільки спосіб представлення інший – відповідно до культури даного народу. Нашим церквам було б дуже легко об’єднатися, бо в нас одна культура, різниць як таких немає, тільки наголоси дещо різні. - А хто б міг очолити таку церкву: Митрополит Володимир, Патріарх Філарет чи, можливо, ви?  - Митрополит Андрей Шептицький у 41–42-му році писав листи до православної інтелігенції, головно до тих, що на Волині: «Ми греко-католики не маємо амбіції, що майбутній патріарх мусить походити з греко-католиків. Коли ми знайдемо дорогу один до одного, він спокійно може походити й від православних, бо православних є більше в Україні, як греко-католиків. Але ми ставимо одну передумову, щоби той, хто буде тим патріархом, з якого б він середовища не був, аби він теж був у єдності Вселенської церкви».  Ми не хочемо бути, скажімо, закритою в собі церквою, ми хочемо бути одною з помісних церков у єдності Вселенської церкви. - Ви маєте на увазі підлеглість Ватикану?  - Єдність Вселенської церкви означає єдність із наступником Святого Апостола Петра. Не треба забувати, де є наступник Святого Петра. Він у Римі.  Але церква – це не якесь місто: Рим, Стамбул, Царгород чи Москва. Церква – це є люди. Сьогодні наступником Святого Петра, як ми це бачимо, – є Єпископ Риму. Тому має бути єдність із ним. Для нас це основна справа віри, видимий символ єдності.  Але й тут є дуже поважні елементи, які треба зрозуміти й належно розставити. Це не є підкорення, у прямому значенні слова, це є сопричастя. Ми так бачимо єдність Вселенської церкви. Без такої єдності, вважаємо, не може бути справжньої Христової єдності. Зрозумійте, що таке Греко-католицький патріархат. Це є засіб досягнення мети щодо кращого служіння. Ми сьогодні не знаємо, скільки пройде часу, поки ми дійдемо до загально бажаної єдності. Це не значить, якщо ми матимемо Патріархат, то скажемо: робіть собі що хочете. Ні, це є лише засіб для кращого служіння.  Будьте свідомі того, що наша церква – так Бог дав – існує не тільки в Україні, вона існує і за океаном: у Північні та Південній Америці, Австралії, Західній Європі. Тому Патріархат для нас є засіб зберегти внутрішню єдність католиків.  Скажу ще іншими словами… Ви всі знаєте, що ми будуємо собор у Києві на лівому березі Дніпра. Цей собор має стати духовним центром для греко-католиків доти, доки при Божій помочі Собор Святої Софії стане центром для всіх нас. Бо сьогодні Собор Святої Софії, на жаль, – музей. Ми надіємося, що коли при Божій помочі матимемо одного главу, одного Патріарха Христової церкви в Україні, то він осяде у Святій Софії.  Тоді ми скажемо, що собор на лівому березі, не є основним символом єдності для греко-католиків, бо разом з усіма іншими матимемо один центр у Святій Софії.  - Чи ведете ви переговори з іншими церковними конфесіями щодо об’єднання і що вони вам відповідають?  - Ми зустрічаємося, говоримо, але це все не офіційно, не за обставин формального діалогу. Навпаки. Ми хочемо в нормальній, спокійній розмові перш за все пізнати становище кожного. - Минуло двадцять років, як Українська греко-католицька церква вийшла з підпілля. Чи реабілітувалася вона цілком?  - Ні, абсолютно ні. УГКЦ має пройти реабілітацію через Верховну Раду. Президент Кучма і Президент Ющенко висловили, так би мовити, співчуття, що наша церква так була потерпіла. Але це співчуття – це не є правний акт. Реабілітацію в повному значенні цього слова мусить зробити Верховна Рада. - Що відчуваєте, думаєте, коли спостерігаєте за сьогоднішньою президентською кампанією?  - Я навіть не знаю, що сказати.   Ні, кампанія мені не подобається... Вона на якомусь дивному рівні. Єдине, що мені подобається, – нарід починає рухатися. Люди починають розуміти, що все не тільки залежить від політиків. Починають усвідомлювати, що вони мусять щось робити, що не можна лише слухати, терпіти й плакати над собою. Тільки треба знайти правильні способи, бо наша ситуація така, що закони може змінити лише Верховна Рада. Але ми бачимо, що вона в нас якась не дуже широкодумаюча.  Надіюся, що йтимемо вперед. Хто виграє, важко ще сказати. У кожного є воля, то нехай кожен і голосує згідно зі своїм сумлінням. - А ви особисто когось підтримуєте з кандидатів?  - Я того вам не скажу (сміється. – Авт.). Та я ще й сам не визначився до кінця. Наша церква теж не підтримує когось специфічно. - Як ви ставитеся до самозахоплення землі для побудови церкви?  - Це є слабість нашої влади. Якби влада була такою, як треба, то такого б не ставалося, тоді б не доводилося захоплювати. Часом буває, треба кілька років чекати на виділення землі, а ще хочуть, аби заплатили, приватно заплатили, тобто дали хабар, тому й не дивно, що люди так поводяться.  Якби влада діяла за законом, то якщо громада потребує наділу землі, то дайте їй, не робіть комедії. - Ви говорили про об’єднання і про роз’єднання людей. А що, по-вашому, сьогодні об’єднує українців і що їх роз’єднує?  - То є тяжке й велике питання. Як на мене, одна з причин роз’єднання, – історичний вантаж. Ми були під дуже різними окупаціями, ми ще не маємо, скажу так, політичної зрілості, тому в нас проявляється не лише комплекс меншовартості, а й комплекс рабства.  Ми не були самостійними дуже довго, і це на нас залишило пляму. Гадаю, це одна з важливих причин, чому в українців немає цілковитої внутрішньої солідарності.  Проте я спостерігаю, що хоча й поволі, але починаємо дозрівати. Та й так ми за двадцять років незалежності дуже багато зробили, підросли, але дорога перед нами ще далека. - Завершується 2009 рік. Яким він був для України, з чим ми його залишаємо?  - Я не думаю, що цей рік піде в історію як один з кращих років. Цілий рік була та президентська гонка, а вона дуже зіпсула нам цей рік. Усі, хто шукає президентства, виявилися незрілими. Як на мене, це д-у-ж-е негативно відбилося на нашому народові.  Хоча, з другого боку, не треба все так чорно бачити, бо є й певні гарні прояви, особливо в ділянці культури, ділянці історичної свідомості. Є певне прозріння, люди краще починають пізнавати свою історію: хто вони, що вони. Прийшло розуміння факту, що тільки стоячи разом, діючи злагоджено, можемо щось зробити. Автор/джерело - © Записала Оксана Климончук, УНІАН 2. Патріарх  Київський  і всієї Руси-України Філарет :  "...я стояв на скелі серед бурхливого моря. З усіх боків у цю скелю били великі хвилі. Але били – і відходили. Думаю, що так буде і з Українською Церквою – хоча хвилі з усіх боків б’ють в неї, але вона стоятиме міцно. Бо на нашому боці правда, а в правді – не в силі – Бог. "  Повний текст інтервью Патріарха Філарета про те як почалося в 1992 р. розділення в Українській Церкві, і як воно триває до цього часу, читай тут:  3. Київська ідея   і  "Киевское распутье" Останнім часом навколо «київської ідеї» знову точаться розмови. Хтось вбачає в ній утопію, хтось – небезпеку для амбітних планів «Третього Риму». Хтось – нову національну програму для України.Серед опитаних авторитетним щотижневиком «Дзеркало тижня» експертів на питання про «київську ідею» відповів і голова Інформаційно-видавничого управління Київської Патріархії єпископ Васильківський ЄВСТРАТІЙ."— Якщо спробувати коротко охарактеризувати місію Києва, то він має бути «другим Єрусалимом». І це не просто пишний титул чи калька з «Третього Риму». «Другий Єрусалим» для мене — ідея глибока і багатогранна.Найперше — найменування «Єрусалим» відсилає нас до ідей святості та древності. Адже саме ці слова відразу виникають синонімічним рядом, коли ми згадуємо про Єрусалим. Третя ідея, яку я бачу в цій назві, — це ідея протиставлення духовного впливу впливові політичному. Рим — місто політичної величі, місто владне. Єрусалим — теж місто царське, але Царство це — не від світу, а з небес. Цікавою ілюстрацією такого бачення є історія Єрусалимського православного патріархату, який був затверджений не на підставі того, що його центр мав політичну вагу — як патріархати Риму, Константинополя, Олександрії та Антіохії, — а на підставі духовного авторитету й загального пошанування Святого міста. Четвертий аспект — це місто, як точка тяжіння народу, місто-символ нації. Бо тільки щодо такого місця можна сказати словами з псалма: «Якщо забуду тебе, Єрусалиме, — нехай забутою буде правиця моя». Це означає, що як би добре представники народу не були влаштовані в інших країнах чи серед інших народів — вони завжди пам’ятають, що їхня справжня Батьківщина тільки біля Святого міста. Реалізація бачення цих чотирьох граней для Києва, як другого Єрусалиму, — це і є його сучасна місія.....У політичному аспекті «київська ідея» потенційно може стати платформою для нових патріотичних партій. Після завершення чергового політичного циклу стало очевидним, що патріотичні партії минулого не здатні ані консолідувати навколо себе суспільство, ані скористатися плодами перемог. Вони виявилися неготовими керувати Україною, — тільки боротися за неї.Так само стало очевидним, що харизма вождів дає силу політичним проектам тільки тоді, коли вона підкріплена харизмою ідеології цих політичних проектів. «Київська ідея» цілком придатна до того, щоби стати новою патріотичною політичною ідеєю, тим «третім шляхом», якого так шукають зневірені в сучасних політиках українці. Можна було б ще багато говорити про конкретні можливості просування «київської ідеї». Але час вже не говорити, а робити. Бо для того щоб йти — треба йти." За публікацією у «Дзеркалі тижня», № 13 (793), 3-9 квітня 2010 р.