Схаменіться, люди добрі, бо лихо вам буде
Хіба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба, що й не треба.
А то не діждешся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого,
Та й ждать не маю од кого,
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря» ,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене..
http://poetry.uazone.net/kobzar/hiba...u_napysat.html
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба, що й не треба.
А то не діждешся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого,
Та й ждать не маю од кого,
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря» ,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене..
http://poetry.uazone.net/kobzar/hiba...u_napysat.html
1) Біля Тараса 22 травня: - Шо то було?
Вдяг я з ранку вишиванку, узяв жовтих та блакитних квітів, та й пішов до Тараса на покаяння. Бо кликало серце…, хотілося йому пожуритися, попросити сил та натхнення щоб захистити Неньку, яку знову свої й чужі розпинають .
Але, як же гірко стало, коли побачив жалюгідну купку старих просвітян… І хоча б один студент Національного Університету ім. Т.Г.Шевченка. Не було… Така «пошана» до свого Пророка – показник рівня культури, свідомості, та місця цього студенства в майбутньому – раби, підніжки, грязь Москви….
О.Білозерська: «Була сьогодні у парку Шевченка з одинадцятої з чимось до дванадцятої. Так мало людей біля Тараса, як сьогодні, я взагалі не пам’ятаю. Бачила прапори "Нашої України", в т.ч. кілька з написом "Ющенко - мій Президент!", УНП, "Свободи", Української партії і "Просвіти". З’явилися і РУХівці, але дуже швидко після промови Тарасюка згорнули прапори і пішли.
Декламували вірші Шевченка, співали пісні на його вірші.
На політиці намагались не акцентувати, але і Борис Тарасюк, і Михайло Ратушний говорили про складні часи і необхідність об’єднання. Юрко Ноєвий від "Свободи" казав, що у Шевченка був вибір - бути громадянином імперії чи бути українцем, і що боротися за Україну зараз доведеться різними методами - "як політичними, так і неполітичними". Співали хор "Просвіта" і хор "Гомін".
Було сумно. З ким об’єднуватись, якщо людям нічого не треба? Оця фотка, що нагорі, цілком добре ілюструє те, що у нас відбувається: чоловік відійшов на перекур і поклав прапор своєї партії на землю. Державних кольорів, до речі, прапор. Покуривши, він підняв його і повернувся на мітинг. Фотка не "папараційна" - чоловік прекрасно бачив, що я його фотографую, і не мав нічого проти: вочевидь, навіть не усвідомлював, що робить...»
Декламували вірші Шевченка, співали пісні на його вірші.
На політиці намагались не акцентувати, але і Борис Тарасюк, і Михайло Ратушний говорили про складні часи і необхідність об’єднання. Юрко Ноєвий від "Свободи" казав, що у Шевченка був вибір - бути громадянином імперії чи бути українцем, і що боротися за Україну зараз доведеться різними методами - "як політичними, так і неполітичними". Співали хор "Просвіта" і хор "Гомін".
Було сумно. З ким об’єднуватись, якщо людям нічого не треба? Оця фотка, що нагорі, цілком добре ілюструє те, що у нас відбувається: чоловік відійшов на перекур і поклав прапор своєї партії на землю. Державних кольорів, до речі, прапор. Покуривши, він підняв його і повернувся на мітинг. Фотка не "папараційна" - чоловік прекрасно бачив, що я його фотографую, і не мав нічого проти: вочевидь, навіть не усвідомлював, що робить...»
2) А ось свідчення батьків теперішніх студентів, про те, як це було в радянській московській імперії часів Брежнєва.
Який могутній Дух Пророка української волі володів серцями українських студентів.
- 22 травня 1967 року влада спробувала була схопити кількох учасників біля пам’ятника в Києві, але біля 600 осіб на заклик Миколи Плахотнюка пішли до будинку ЦК КПУ і добилися звільнення затриманих. Це була перемога: надалі, до 1972 року, влада стала проводити біля пам’ятників свої заходи.
1970 року Володимир Рокецький, а 1972 року Анатолій Лупиніс були схоплені за читання віршів біля пам’ятника й ув’язнені.
1978 року, розкидавши листівки, спалився біля могили Т.Шевченка в Каневі колишній політв’язень Олекса Гірник із Калуша.
Тоді Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Але у 1971 році 22 травня оголосили націоналістичним святом, віднині участь у ньому була заборонена. Усіх, хто приходив у цей день у парк вшанувати пам'ять Шевченка, силою розганяла міліція. А студентам університету взагалі відміняли заняття, оголошуючи цей день вихідним! І попереджали: сидіть удома, до університету – ні ногою, ні-ні! Хто буде помічений в районі університету – той буде негайно виключений, без права повторного вступу.
Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства.
Згодом Василь Стус писав про цю гнітючу атмосферу так: “Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок іще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого, потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду” (22). Микола Руденко в одному інтерв’ю з нагоди проголошення незалежности України 1991 року сказав: “Господь нас вихопив з-над самісінької прірви. Ще одне покоління, ще років 15 – 20 – і вже не було б чого рятувати, Україна стала б непотрібною українцям, як непотрібна Білорусія білорусам…”
Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства.
Згодом Василь Стус писав про цю гнітючу атмосферу так: “Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок іще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого, потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду” (22). Микола Руденко в одному інтерв’ю з нагоди проголошення незалежности України 1991 року сказав: “Господь нас вихопив з-над самісінької прірви. Ще одне покоління, ще років 15 – 20 – і вже не було б чого рятувати, Україна стала б непотрібною українцям, як непотрібна Білорусія білорусам…”
«Едва только в городе стало известно, что из Петербурга привезли Шевченка, как многочисленные поклонники поэта, преимущественно учащаяся молодежь — студенты и гимназисты, устремились за Днепр на встречу поэта. Некоторые из них заранее приготовили речи и стихи. В благородном порыве юношеского увлечения горячие головы, не дожидаясь разрешения духовных и светских властей, хотели везти гроб через город, прямо в университетскую церковь ….
Вследствие запрета предержащих властей студенты отпрягли лошадей и на себе повезли бренные останки поэта через все подольское шоссе, до самой церкви.
На всем протяжении Киево-Подольского шоссе кортеж часто останавливался, на дроги взлезали ораторы и читали свои речи; когда же запас красноречия истощился, то некоторые произносили свои произведения по два и по три раза….
На всем протяжении Киево-Подольского шоссе кортеж часто останавливался, на дроги взлезали ораторы и читали свои речи; когда же запас красноречия истощился, то некоторые произносили свои произведения по два и по три раза….
«…Була похоронна жалоба, а потім на два місяці спочинок Тарасові Шевченкові. Тоді він, вільний од ударів скорбот, що лягають на тіло, вільний од ваги тіла, знову ожив у дивовижному тріумфальному травневому поході. З участю самого народу поет повернувся в Україну, щоб під приводом поховання домовини Шевченкової заснувати біля Канева першу національну святиню. Його труну повезли, понесли в Україну, як труну короля…» (Євген Сверстюк).
Був на цьому сумному шляху і Київ. З Тарасом прощалися студенти, поети, усі кияни... «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», - згадував Г. Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест, який був встановлений на могилі. Чернеча гора ніколи не бачила такого людського потоку, що зібрався тут, щоб востаннє віддати свою шану Кобзареві.
http://www.grad.konotop.net/history/lazar5.html
То повертався востаннє додому на Батьківщину, на свою «Вкраїну милу», великий син її народу, безсмертний поет, талановитий академік Петербурзької Академії мистецтв, а за паспортом «відставний рядовий Оренбурзького лінійного першого батальйону» - Тарас Шевченко.
Був на цьому сумному шляху і Київ. З Тарасом прощалися студенти, поети, усі кияни... «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», - згадував Г. Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест, який був встановлений на могилі. Чернеча гора ніколи не бачила такого людського потоку, що зібрався тут, щоб востаннє віддати свою шану Кобзареві.
http://www.grad.konotop.net/history/lazar5.html
То повертався востаннє додому на Батьківщину, на свою «Вкраїну милу», великий син її народу, безсмертний поет, талановитий академік Петербурзької Академії мистецтв, а за паспортом «відставний рядовий Оренбурзького лінійного першого батальйону» - Тарас Шевченко.
Ще не минули і дві весни, як царський уряд, побоюючись його популярності на Україні, заборонив перебувати йому там, наказавши виїхати з Батьківщини. А тепер та ж влада не могла перешкодити, правда, вже мертвому поету, повернутись в Україну на вічний спочинок. Було йому рівно 47 років, з яких 24 він був у кріпацтві, 10 років у засланні, 4 - під суворим наглядом поліції, і тільки 9 років жив вільною людиною. Не здавався він вже царату небезпечним, коли його, закатованого на сорок восьмому році життя, було покладено до домовини.
Ця остання подорож поета на Україну перетворилася на тріумф. З любов'ю та пошаною зустрічала українська земля свого сина.
Люди обступили Тарасову труну. Кидали вінки, квіти: хрестились, піднімали вгору малих дітей, підходили і цілували червону китайку, плакали. Один високий сивий кобзар, звертаючись до Тараса, голосно заспівав під акомпанемент своєї бандури:
Устань, наш Тарасе.
Рідний Батьку!...
Рідний Батьку!...
4) Встав Батько, на те він - Пророк, бо вже тоді предбачив та предсказав нам, синам лукавим, наш підлий 2010 рік.
Пророк
Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі. Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди. І лукаві!
Господнюю святую славу
Розтлили... І чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята... горе вам!
На стогнах каменем побили.
І праведно господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка...
Царя вам повелів надать!
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі. Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди. І лукаві!
Господнюю святую славу
Розтлили... І чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята... горе вам!
На стогнах каменем побили.
І праведно господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка...
Царя вам повелів надать!
p.s. Той злобний карла,
щоб вами керувать
реанімує з вурдалаків
Хама, який над вами
стане паханом і вертухаєм
Отож, діти рабів лукавих, не мати вам волі, поки по жилах рабська кров тече!
Комментариев нет:
Отправить комментарий